Дебальцівський котел, 16 лютого, вони виконують завдання, їдуть в третій або четвертий раз за трьохсотими ...
– Грузимось на БТР, задачі було дві – завезти боєприпаси та вивезти трьохсотих. Дорога на Дебальцеве вже була під контролем сепаратистів. Їхали через села.
Потрапили в дві засідки. Перша була погано організована, ми вже проїхали, а вони тільки почали стріляти. Не завдали нам шкоди. А друга вже була під Новою Григорівкою, у двоповерховому будинку. Але ми прорвалися неушкодженими, загрузили трьохсотих та поїхали назад.
Тут почалась перестрілка. Усе, що запам’яталось – так це удар в голову, важко було вдихнути та очі майже нічого не бачив. Коли роздивився праву руку, то побачив, що кісті немає, а ліва дуже боліла.
Командир допоміг вибратися із БТРа, навкруги був бій, хлопці відступали, брали із собою тільки тих поранених, хто міг йти сам. Мені допоміг Олексій Сазонов. Так він довів мене до посадки, там посадив на хмиз і сказав, що скоро за мною повернеться...
Зараз він перебуває в Київському шпиталі, поруч в палаті невтомно чергує тато. Сьогодні Василю вже не страшно і не треба перед камерами вимовляти текст, який йому запропонували прочитати в обмін на свободу "журналісти" лайфньюз.
Коли у тебе відірвана права рука, ліва зламана і частина кістки просто вичистили під час операції, одне око не бачить повністю, друге як крізь густий туман, а запах з загниваючої руки стає нестерпним навіть для самого себе - то стаєш дуже поступливим ...
– Коли я повернувся зі служби в армії, то місяць відпочив та почав нудьгувати, бо звик до розпорядку та режиму. Коли вибирав службу, міркував про "Беркут", але тато відмовив, казав, що то будуть нерви – а в армію саме воно. Кіровоградський спецзагон сподобався відразу.
Тато ще запитав: що будеш робити, якщо війна? Я посміявся, бо не вірилось, в те, що таке можливо в ХХІ столітті…
– А коли ти потрапив в АТО?
– Та із самого початку. На 5 днів раніше ніж початок АТО, нас закинули в Донецький аеропорт, там вже 25-ка була. Нас Ил-96 туди перекинули…
– Що тебе більш всього пройняло за цей час? Поранення?
– Ні. Перші двохсоті – тих, кого особисто знав. Послали на завдання 20 хлопців, а повернулися тільки 4...
Я коли загружав двохсотих – підполковника Лисенко, Льошу Гробенюка, хлопців, із якими поряд спав та їв, – вперше додому подзвонив та розплакався, як дитина в слухавку…
– Так як ти в полон потрапив?
– Коли мене Льоша Сазонов залишив одного в посадці і пішов за підмогою, то я в якусь мить подумав, що вже все. Спробував сам піти, але ноги не слухались, та я й нічого майже не бачив.
Я став вже рідше дихати, бо було холодно та важко щось розуміти. А тут чую – Льоша мене кличе. Я відгукнувся. Тоді я побачив, що він не один, а із лнр-івським солдатом. Вони мене вдвох і вивели. Я попросив забрати ще наших трьохсотих, що були біля підбитого БТР-а, але лнр-івці не погодилися…
Він важко зітхає і відвертається, коли я питаю про долю тих, хто залишився пораненим на морозі ...
Потім Василя привезли в Алчевськ, надали ПХО (первинну хірургічну обробку), а на другу добу в Луганську почистили рану на правій руці і викинули кістку з лівої. Від ампутації його врятувало те, що ліва рука рухалася.
Потім повернули в Алчевськ. Там до нього прийшли з лайньюз і сказали, що якщо він виступить перед камерою і прочитає заздалегідь приготовлений текст, то вони подзвонять батькові і дозволять його забрати.
Так і сталося. Ніякого виходу іншого у Василя й не було.
На "швидкій" привезли в Первомайськ - а там, між блокпостами ЗСУ та ЛНР, перевели в нашу "швидку". Потім наші лікарні: Харків-Вінниця-Київ.
Тепер він лежить в госпіталі. Вчора до Василя приходив Саша Чалапчій, передав йому свою коляску - тому що завдяки всім, хто відгукнувся і допомагав Саші, він уже дуже вміло ходить на двох протезах, і навіть вийшов на роботу.
З використанням матеріалів Ірини Солошенко, eiqekiddqiqdzkmp УП.
ОРД
